Всі ті, хто мають терпіння читати мою писанину на „Детектор медіа”, знають, що я людина хоча й лукава, але лагідна; якщо сварю когось, то з любов`ю, ввічливо, по-доброму; а ще - фактів я не пересмикую і намагаюся до терплячого читача донести фактаж у всій його, навіть непривабливій, повноті. А найголовніше - я людина непихата. Це все веду до того, що будь у мене пиха, навіть невелика, та якби пересмикував факти - то написав би я зараз, мовляв, мій біограф обізвав мене мерзотником.

А все через що? Через те, що наша пісня гарна й нова, починаймо її знову - через Українську повстанську армію. Відкриваю я оце в неті „Фразу”, а там стаття з посиланням на „Ура-информ” із викривальним заголовком - „Хроника национального позора. 9 мая, Первый Национальный канал - кощунство и надругательство над Победой в прямом эфире”. Я аж перелякався спочатку. А потім згадав, що це я не сталінську газету „Правда” читаю і живемо ми у двадцять першому столітті, а не в середині двадцятого. Отже, героїв цієї публікації до стінки не поставлять, а ворогом народу їх хіба що Наталя Вітренко та її 2,9 відсотка електорату оголосять.

Я б вищезгадану статтю прочитав та й забув. Адже зміст там не новий - зрадники бандерівці-оунівці-упівці протиставляються правдивим героям - воїнам звитяжної Червоної Армії. Але глянув на підпис і очам не повірив. Я ж автора, виявляється, маю честь знати. Певна річ, біографом своїм я його не назву, але інтерв`ю він у мене брав. Воно вийшло 27 січня 2005 року в „Газете по-киевски” і називалося „Юрий Луканов: серьезный человек, валяющий дурака с пользой для окружающих”. Мова в ньому йшла не про УПА, а про мою книжку епіграм „Козюльки”. Тим не менше я нагадував журналісту про те, що свого часу зняв документальний фільм „Три любові Степана Бандери”. Ніяких негативних епітетів цей факт в нього не викликав. Зате тепер автор, який чомусь пішов з „Газеты по-киевски”, зайняв принципову позицію і нічтоже сумняшеся обізвав мерзотниками журналістів УТ-1 і „тех, кто пишет для них темники” - тільки за те, що вони 9 травня запросили до прямого ефіру прихильників надання статусу ветеранів воякам УПА. Автор, який підписався правнуком і внуком ветерана Великої Вітчизняної війни, пишається тим, що його діда й прадіда нищила Радянська влада, але вони не пішли до лісу стріляти у спину своїм і не стали зрадниками.

Важливий не стільки факт появи такої статті, скільки спадкоємність принципів партійної журналістики. Ветерани пера від КПУ можуть бути задоволені: їхня справа не померла, адже не хтось із їхніх поколінь, а молодий чоловік віком до тридцяти років таким міцним хвацьким словом викриває клятих ворогів народу і батьківщини, що вони можуть собі спокійно відпочивати.

А я собі подумав: а шкода, що дід і прадід автора не пішли до лісу. Може, тоді влада не ставилася б до них, як до останнього бидла. А як наслідок - ми сьогодні не читали б подібних статей.

Юрій Луканов,

онук ворога народу 1937 року і зниклого безвісти учасника Другої світової війни.